В Україні триває процес зміни персонального складу Кабінету міністрів, однак ключовим питанням залишається не те, хто саме очолить міністерства, а якою буде модель державного управління в умовах воєнної економіки. Експерти та соціологічні дослідження свідчать, що суспільство очікує не просто заміни облич, а системного перезавантаження влади, яке дозволить підвищити ефективність державних інституцій та економіки загалом.

За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного у травні, 88% українців очікують перезавантаження центральної влади після війни, зокрема 74% — оновлення Уряду. Водночас, як наголошують аналітики, проста зміна міністрів без зміни моделі управління лише відтворить попередні вади, неефективність та брак важелів для формування політик. Війна не скасовує реформи, а навпаки — робить їх надзвичайно терміновими.

Держава, яка витрачає понад половину бюджету на оборону, не може дозволити собі повільну, бюрократичну й надмірно централізовану систему. Чим ефективніша економіка, тим сильніша армія. Економічний блок — це не «мирна» частина порядку денного, яка може почекати, а пряма складова обороноздатності країни. Паралельно економіка тримається, але виснажується: за червневим опитуванням бізнесу Advanter Group, індекс ділової активності UBI застряг на позначці 34,8 зі 100, причому поріг нейтральності у 50 балів не було досягнуто жодного разу з початку повномасштабної війни. Шість із десяти підприємств зафіксували падіння обсягів продажів порівняно з минулим роком.

На думку експертів, ліберальні економічні реформи сьогодні — це не ідеологія, а військова необхідність. Україна не виграє довгу війну кількістю чиновників чи регуляцій. Перемога залежатиме від більшої продуктивності праці, швидших інновацій, дешевшого капіталу та сильніших інститутів — усього того, що дозволить ефективно технологізувати Збройні сили, компенсувати нестачу людського капіталу та підвищувати ефективність управління. Росія веде війну мобілізаційною економікою, але Україна не може й не повинна її копіювати — у грі «хто більше змобілізує ресурсів у ручному режимі» ми програємо за визначенням.

Нашою перевагою має стати відкрита економіка, конкуренція, підприємництво та інтеграція із Заходом. Дерегуляція — це не забаганка бізнесу, а спосіб вивільнити ресурс продуктивності для фінансування армії та відбудови. Коли бізнес запитують, що найбільше заважає йому відновлюватися, на перших місцях опиняється не ворог, а власна держава: 56% підприємців називають «непередбачувані дії держави». Високі податки (39%) і регуляторний тиск виявляються болючішими за багато інших чинників. Серед того, що найбільше покращило б бізнес-клімат, після припинення вогню (87%) підприємці називають податкову реформу (48%) та зменшення регуляторного тиску (35%).

Звідси випливає простий принцип для мандату нового Уряду: максимум ефективності від держави у сфері безпеки, але мінімум держави там, де бізнес чи громада зробить краще. Безпека і свобода взаємно підсилюють одна одну. Це резонує і з суспільним запитом: за даними КМІС, 59% українців вважають суверенітет важливішим за добробут, але водночас 60% віддають перевагу демократичній системі, а не «сильному лідеру». Суспільство не обирає між безпекою і свободою — воно хоче їх одночасно.

Мета оновленого Кабміну — забезпечити швидке зростання продуктивності, стійкість країни та сформувати інституції, здатні реалізувати безпековий, економічний і соціальний прорив. Багато з цього вже було відображено в Програмі дій попереднього Уряду: п'ятирічний мораторій на перевірки бізнесу, дерегуляція, новий Митний кодекс, накопичувальна пенсійна система, принцип «гроші за людиною» у соціальній підтримці та схвалена Стратегія реформування держуправління на 2026–2030 роки. Проблема не в пунктах плану, а у відсутності моделі, яка перетворює список зобов'язань на працюючу систему.

Найбільша пастка для нового Кабміну — написати чесну програму на 50 пунктів, де «важливо все». Коли важливо все — не пріоритетне ніщо. Але хибне й зворотне: концентруватися лише на виживанні, нехтуючи стратегічною перспективою. Через такий підхід Україна останні 15+ років застрягла в пастці низької продуктивності та незмінних накопичених 50 млрд доларів прямих іноземних інвестицій. Пріоритети, мислення та відповідальність міністрів мають розшаровуватися за трьома горизонтами: стійкість (тижні й місяці), інституції (місяці) та суб'єктність (увесь мандат).

Усі пріоритети спираються на три базові принципи: безумовний пріоритет оборони; максимальна економічна свобода всюди, де вона не суперечить безпеці; інституційна спроможність держави, що передбачає однакові правила гри та верховенство права. У контексті стійкості особлива увага приділяється енергетичній безпеці напередодні зими 2026/27 років. За минулий сезон уряд витратив понад 80 млрд грн і охопив близько 58% населення програмами підтримки, проте менше чверті витрат сформували довгі активи. Децентралізація енергетики помилково «дійшла до квартири»: масові інвертори коштують державі утричі дорожче за системні рішення.

Логіку треба перевернути — децентралізація має зупинитися на рівні району, тобто трансформаторної підстанції чи ТЕЦ. Одна батарея на 1 МВт на підстанції вартістю близько 100 тис. доларів замінює 300–500 квартирних інверторів, обслуговується одним оператором і є ефективною. Уряд уже будує розподілену генерацію, але бракує архітектури, яка робить її керованою. Частину соціальних витрат, зокрема «зимову тисячу» та масові інвертори, варто перевести в інвестиції, а вивільнені кошти спрямувати в економічні програми, паралельно зберігаючи демографію.

Фіскальна стійкість залишається головним екзистенційним обмеженням. Необхідна передбачувана лінія з Міжнародним валютним фондом, закриття розриву бюджету-2026/27 та синхронізація з партнерами. Тут важить і зовнішнє сприйняття: за даними КМІС, 64% українців вважають, що Європа реально допомагає і хоче справедливого миру, що на 6% більше, ніж пів року тому. Завдання Уряду — перетворення цих коштів на активи, які працюватимуть на довгострокову стійкість країни.