Звільнення міністра оборони України, яке відбулося на тлі війни, спричинило несподіваний суспільний резонанс і перетворило кадрове рішення на символічний конфлікт. Те, що спочатку могло виглядати як звичайна ротація в уряді, швидко набуло рис ціннісного протистояння між прихильниками реформ та захисниками старого порядку. Президент Володимир Зеленський, який раніше намагався виступати в ролі арбітра, опинився в центрі суперечок, а його вибір тепер трактується суспільством як визначення пріоритетів — технологічний розвиток чи паперова армія, нові підходи чи старі правила.

Конфлікт між Міністерством оборони та Генеральним штабом, який тривав останні місяці, вийшов за межі апаратних суперечок. У суспільному сприйнятті він перетворився на боротьбу між реформаторським курсом, який уособлював колишній міністр, та консервативним підходом, що асоціюється з чинним головнокомандувачем. Ексміністр оборони, який пробув на посаді відносно недовго, раптово став символом надії на зміни. Люди вийшли на вулиці не стільки на захист конкретної особи, скільки на захист тієї мрії про майбутнє, яку їм спершу подарували, а потім достроково спробували відібрати.

Ситуація ускладнюється тим, що попередні масові акції протесту, зокрема так званий «картонковий майдан» на підтримку НАБУ та САП, мали потужну зовнішню підтримку з боку західних дипломатів. Тоді тиск на Банкову був подвійним — і з вулиці, і з посольств. Нинішній протест не може спиратися на таку саму підтримку ззовні, що залишає протестувальників наодинці з владою. Результат цього протистояння визначить, наскільки вагомим є голос вулиці для кабінетів на Банковій в умовах воєнного стану.

Варто зазначити, що президент Зеленський зумів створити штучну ідеальну бурю. Ще тиждень тому він претендував на статус «прапора», навколо якого відбувається неминуче для воєнного часу єднання. Однак арбітраж у конфлікті між популярним міністром оборони та непопулярним головнокомандувачем перетворив Зеленського на заручника власного вибору. Відтепер усі приречені протиставляти не лише Федорова і Сирського, а й до того ж Федорова і Зеленського. Президент міг вважати, що на тлі війни політична авансцена належить лише йому одному, а тепер виявив, що єднання навколо прапора залишилося, але сам прапор змінився.

Апаратна перемога головнокомандувача тепер ризикує виявитися пірровою. Якщо в перші дні протесту головне гасло зводилося до вимоги повернути міністра, то тепер воно дедалі частіше вимагає зміни головнокомандувача. Для президента ця трансформація в чомусь навіть на руку, бо вона позбавляє його ролі головного антигероя. Але заміна головнокомандувача сама собою може не вгамувати хвилю вуличного невдоволення, оскільки для вулиці може виявитися важливим не лише те, кого змінюють, а й те, на кого саме його змінюють.

Експерти зазначають, що безглуздо намагатися здолати міф аргументами. Його можна перемогти лише за допомогою іншого міфу. А Україна перебуває в ситуації, коли ексміністр оборони перетворився на осередок очікувань — що час працює на тебе, а не проти, що «завтра» буде краще, ніж «сьогодні». Кадрове рішення президента раптово перетворило Зеленського з арбітра на одну зі сторін конфлікту. Якщо раніше був він і всі інші, то тепер у межах нового порядку денного є Федоров і всі інші, включно з президентом.

Ця ситуація може бути симптомом «проблеми тривалого правління», коли відсутність необхідності озиратися на вибори позбавляє політика відчуття духу часу. Останні два роки Україна живе в умовах нового соціального договору. Вторгнення унеможливлює проведення виборів, і додаткові роки каденції президента та парламенту можливі в рамках консенсусу воєнного часу. Суспільство погоджується вважати політиків легітимними, а влада зобов'язана відповідати громадському запиту на справедливість та обґрунтованість рішень. У липні минулого року спроба порушити цей баланс вивела на вулиці людей із картонками, які нагадали владі про «червоні лінії» в питаннях боротьби з корупцією. Рік по тому суспільство проводить нову червону лінію вже в питаннях оборони.

Якщо хтось вважав, що війна порушить зворотний зв'язок вулиці з кабінетами, то він помилявся. Українське суспільство продовжує демонструвати здатність до самоорганізації та висловлення своєї позиції навіть в умовах повномасштабної війни. Від того, як влада відреагує на цей суспільний запит, залежатиме не лише доля окремих посадовців, а й загальний рівень довіри до державних інституцій у найкритичніший для країни час.