Відомий громадський діяч та правозахисник Йосиф Зісельс, який називає себе українським євреєм, в інтерв'ю висловив думку, що в Україні приблизно 50% людей майже нічого не роблять для перемоги, тоді як 30% віддають усі свої сили та ресурси. Ця заява прозвучала в контексті обговорення суспільної мобілізації під час війни.
Зісельс, який народився не в Україні, але свідомо обрав українську ідентичність, наголосив на важливості розуміння історичних процесів. Він принципово використовує слово «совєцький» замість «радянський», пояснюючи це тим, що так говорили бійці УПА, які не хотіли перекладати це поняття українською мовою через його негативне забарвлення. На його думку, совєцький режим був окупаційним для України, оскільки Російська імперія, починаючи з XVIII століття, не мала жодного дня без війни чи захоплень.
Особливу увагу в інтерв'ю Зісельс приділив темі ідентичності. Він підкреслив, що українські євреї — це нова ідентичність, яка формувалася століттями. Єврейське ядро залишалося, але навколо нього наростала українська оболонка. Він навів приклад, що ще у XIX столітті євреї разом з поляками та українцями боролися проти Російської імперії під час повстань 1830 та 1863 років. Сам Зісельс вивчив українську мову в школі та Чернівецькому університеті, а остаточно на нього вплинуло спілкування з українськими дисидентами, зокрема з Михайлом Горинем.
Говорячи про Другу світову війну та Голокост, Зісельс спростував поширений міф про те, що совєцька армія мала на меті звільнення євреїв. Він зазначив, що в жодних документах Генерального штабу чи партійних органах не було задекларовано такої мети. Більше того, про масштаби Голокосту на території України, де загинуло до півтора мільйона євреїв, практично не згадували. Дослідники, які працювали з архівами штабу партизанського руху, не знаходять там майже жодних згадок про цю трагедію.
Зісельс також згадав історичний факт: приблизно у 1940 році Міністерство закордонних справ Німеччини звернулося до МЗС СРСР із пропозицією розмістити близько півтора мільйона євреїв на радянських територіях — у Казахстані чи Сибіру. На той час нацисти ще не ухвалили остаточне рішення про тотальне винищення, а прагнули депортації. Однак СРСР фактично відмовився від цієї пропозиції, після чого нацистське керівництво перейшло до політики фізичного знищення. Остаточне рішення про Голокост було ухвалене на Ванзейській конференції в січні 1942 року.
Відповідаючи на запитання про поправки до Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за заперечення Голокосту, Зісельс заявив, що був категорично проти таких змін. Він аргументував це тим, що країна перебуває у стані війни, і такі ініціативи не на часі. Крім того, він зазначив, що в Україні один із найнижчих рівнів антисемітизму, тому додатковий захист єврейської громади може викликати непотрібне напруження в суспільстві.
Загалом інтерв'ю Зісельса порушує низку важливих питань, пов'язаних з історичною пам'яттю, національною ідентичністю та суспільною мобілізацією під час війни. Його погляди, хоч і можуть викликати дискусії, базуються на багаторічному досвіді правозахисної діяльності та глибокому аналізі історичних процесів.
