Останніми тижнями Олександр Лукашенко то вибачається перед Києвом за танкові колони лютого 2022 року, то грізно нагадує про «500 цілей», які нібито намітили Збройні сили України на білоруській території, то кличе Володимира Зеленського на переговори «у будь-якій точці України чи Білорусі». Ця істерична хода між двома стільцями створює враження, ніби українсько-білоруський конфлікт має глибоке історичне коріння. Однак, якщо зазирнути в історію, відповідь буде напрочуд однозначною: прямої, повноцінної, двосторонньої війни між українцями та білорусами як такими — між двома народами, що усвідомлювали себе окремими націями і билися одне з одним за власні інтереси — не було ніколи.

Натомість були війни князівств, литовсько-козацькі кампанії, в яких білоруси здебільшого виступали або жертвами, або мобілізованим гарматним м'ясом чужих амбіцій, і зрештою — довга смуга спільного підданства то Речі Посполитій, то Російській імперії, то СРСР, коли воювати одне з одним було просто нікому. Тобто якщо шукати ідеологічний чи територіальний ґрунт для сьогоднішньої війни в глибокій давнині — його немає, є лише незрозумілі фантазії «останнього диктатора Європи». Проте кілька цікавих, кривавих і майже забутих сторінок в історії точно знайдуться.

Говорити про «українсько-білоруські» війни часів Київської Русі — це історичний анахронізм: ані українців, ані білорусів (як і росіян) як окремих політичних націй тоді не існувало. Русь була одним культурно-релігійним простором з єдиною династією Рюриковичів, яка просто раз у раз вирішувала майнові суперечки збройним шляхом. І все ж географічно ці конфлікти напрочуд точно лягають на майбутній кордон: з одного боку — Київ, з іншого — Полоцьке князівство, найдавніший осередок державності на території сучасної Білорусі.

Полоцьк від початку був норовливим сусідом. Ще близько 978 року новгородський князь Володимир Святославич пішов туди походом, убив місцевого князя Рогволода, силою одружився з його донькою Рогнідою і приєднав землю до своєї держави, а згодом віддав її своєму синові від цього шлюбу — Ізяславу. Відтоді полоцька гілка Рюриковичів мала стійку репутацію родини, яка живе за принципом «своя хата скраю»: рідко брала участь у загальноруських з'їздах і походах, зате регулярно нагадувала Києву, хто тут насправді господар.

Найяскравіший герой цього сюжету — Всеслав Брячиславич, він же Всеслав Чародій, князь, оповитий у літописах і билинах напівміфічним ореолом перевертня. У 1067 році він розбив об'єднане військо Ярославичів під Немигою — битву, яку «Слово о полку Ігоревім» згадує чи не найкривавішими рядками з усього твору. У відповідь київський князь Ізяслав підступно виманив Всеслава на переговори, «цілувавши хреста» на гарантію безпеки, і кинув його до київської в'язниці-поруба. Але доля розпорядилася театрально: під час київського повстання 1068 року містяни самі визволили полоцького бранця з тюрми і проголосили його князем київським. Всеслав встиг навіть відбити напад половців, перш ніж його знову витіснив законний господар престолу.

А вже за десять років, у 1078-му, кияни й чернігівці вчинили те, що літописець назвав першим випадком, коли руські князі привели на Русь половців: об'єднане військо Ізяслава і Всеволода Ярославичів разом із половецькими союзниками спустошило Полоцьку землю — цілком у дусі «приведи чужинців карати непокірного родича», який згодом стане болісно знайомим українській історії ще не раз. У XII столітті волинські князі здійснювали походи проти Турово-Пінської землі, яка теж стала базою для формування білорусів. Пінські князі неодноразово підтримували противників Волині у міждинастичних війнах. Це були типові для Русі князівські конфлікти, де союзи змінювалися мало не щороку.

Конфлікт Києва і Полоцька, чи Волині з Пінськом — це не протистояння двох народів, а звичайна феодальна усобиця в межах однієї династії й однієї культури. Полоцьк почав відходити від Києва не тому, що там жив «інший народ», а тому, що князівська верхівка забажала автономії. І саме ця автономія, а не якась протонаціональна ворожнеча, зрештою привела полоцькі землі до союзу з литовськими князями наприкінці XIII століття, а звідти вже рукою подати до Великого князівства Литовського, у складі якого українські та білоруські землі проведуть наступні кілька століть як формально рівноправні, хоч і різні, «руські» провінції однієї держави.

Справжня, вже цілком відчутна на дотик серія збройних сутичок між територіями сучасних України та Білорусі розгортається за часів Хмельниччини — і саме тут з'являється спокуса назвати це «українсько-білоруськими війнами», хоча коректніше було б казати «українсько-литовськими», бо воювала Гетьманщина не з білорусами як нацією, а з Великим князівством Литовським, котре білорусів же переважно й мобілізовувало та контролювало. Все почалося восени 1648 року, щойно повстання Хмельницького охопило Наддніпрянщину: козацькі загони й покозачене населення підняли повстання і на території нинішньої південної Білорусі. Місцеві симпатії часто були на боці козаків — браму перед українськими підрозділами відчинили Гомель, Мозир, Річиця, Лоєв, козаки навіть узяли Брест. Але польний гетьман литовський Януш Радзивілл, який по дипломатичному вважав, що козаків «лагодити треба лаской, а не шаблею», але робив рівно навпаки, — розгорнув криваву каральну кампанію. У жовтні 1648-го найманий Радзивіллом загін штурмом узяв Пінськ, де перед тим містяни разом із козаками чинили опір.

Таким чином, історичний аналіз показує, що спроби Лукашенка знайти підґрунтя для сучасного конфлікту в минулому є безпідставними. Українці та білоруси ніколи не воювали між собою як окремі нації, а всі збройні сутички на цих землях були частиною ширших династичних, імперських або соціальних процесів. Сьогоднішня риторика білоруського лідера виглядає як спроба виправдати власну політику, але історія не дає для цього жодних підстав.