54 роки тому, 9 липня 1972 року, на території сучасного Берестинського району Харківської області стався один із найбільш суперечливих експериментів радянської ядерної програми. Операція з кодовою назвою «Факел» мала одним підземним ударом назавжди закрити аварійну свердловину на Західно-Хрестищенському газоконденсатному родовищі. Замість цього за 20 секунд з кратера вирвався потужний фонтан газу з породою на кілометр угору, а за хвилину з’явилася характерна грибоподібна хмара. Експеримент провалився, але залишив по собі радіоактивний слід, зруйновані будинки та питання, які досі не мають повних відповідей.
Наприкінці 1960-х років геологи виявили одне з найбільших газоконденсатних родовищ Європи — Західно-Хрестищенське. Його запаси оцінювали в 300–700 мільярдів кубометрів природного газу. Однак тиск у пласті сягав понад 400 атмосфер, що було аномально високим навіть для тогочасних стандартів. У липні 1971 року під час буріння нової свердловини стався раптовий неконтрольований викид газоконденсату. Потужний фонтан скинув з бурової вишки двох інженерів з висоти понад 30 метрів — вони загинули. За добу зупинити витік не вдалося. Щоб запобігти ще більш катастрофічному вибуху, свердловину підпалили. Так народився «факел» — стовп полум’я заввишки в десятки метрів, який горів майже рік.
Бурова установка поступово провалювалася в утворений кратер. Навколо виник ризик отруєння місцевого населення, пожежі, забруднення ґрунтів і вод. Конвенційні методи гасіння — важкі бурові розчини, спроби перекрити превентори, навіть обстріл з танків — не спрацьовували. До середини 1972 року ситуація стала критичною. Радянські вчені запропонували радикальне рішення: використати підземний ядерний вибух, щоб зсунути пласти породи й «заткнути» свердловину. Підставою став успішний, з точки зору поставленого завдання, досвід 1966 року на газовому родовищі Урта-Булак в Узбекистані. Там газовий факел горів понад три роки (1064 дні). У вересні 1966 року на глибині 1500 метрів, приблизно за 35 метрів від свердловини, підірвали заряд потужністю 30 кілотонн. Через 23 секунди вогонь згас — порода зсунулася й герметично закрила витік. Пізніше аналогічний успіх повторили на сусідньому родовищі Памук (47 кт).
У СРСР з 1965 по 1988 рік провели 124 «мирні» ядерні вибухи в рамках програми «Ядерні вибухи для народного господарства» (аналог американської програми Plowshare — близько 30 вибухів у 1960–1970-х роках). Їх використовували для створення водосховищ, каналів, стимуляції видобутку корисних копалин, сейсмічного зондування та гасіння пожеж. Деякі операції мали частковий успіх, але багато супроводжувалися витоком радіоактивних ізотопів, сейсмічними пошкодженнями та довгостроковим забрудненням, тому в підсумку від них відмовилися.
Рішення про ядерний вибух на Харківщині ухвалили особисто Леонід Брежнєв та Олексій Косигін. Виконання доручили Міністерству середнього машинобудування СРСР (ядерна галузь). Жодні місцеві військові частини з УРСР не залучалися — охорону забезпечували підрозділи КДБ та МВС з Москви. Усі учасники — вчені, інженери, військові — дали підписку про нерозголошення на 15 років. Підготовка тривала чотири місяці в повній таємниці. З аварійної свердловини пробурили похилу свердловину завдовжки близько 2400 метрів і на глибині 2483 метри розмістили ядерний пристрій за 20 метрів від цільової колони.
Територію поділили на три кільцеві зони радіусами 3, 5 та 8 кілометрів. Внутрішнє кільце радіусом 400 метрів обгородили, засипали 20-сантиметровим шаром піску. На межах зон розмістили піддослідних тварин — курей, кіз та вулики з бджолами. Село Першотравневе (нині Мирне), розташоване всього за кілька сотень метрів, евакуювали. Мешканців Хрестища вивезли далі. Вимкнули водопостачання та електрику. Трасу Москва — Сімферополь частково контролювали.
9 липня 1972 року о 10:00 ядерний пристрій потужністю 3,8 кілотонни (приблизно чверть потужності бомби «Малюк», скинутої на Хіросіму) здетонував на глибині майже 2,5 кілометра. Через 20 секунд з кратера навколо свердловини на висоту близько кілометра вирвався потужний фонтан газу, змішаного з породою. Ще за хвилину утворилася грибоподібна хмара — візуальна ознака ядерного вибуху. Вибухова хвиля пошкодила будівлі в сусідніх селах: повибивала шибки, потріскала стіни, у Першотравневому і Мирному деякі будинки частково зруйнувалися. Усі піддослідні тварини загинули.
Експеримент провалився. Газовий факел згас лише на 20 секунд, після чого витік відновився з новою силою. Причина — недостатня потужність заряду або помилка в розрахунках розміщення. Порода не зсунулася так, як планували. Газ остаточно загасили лише в липні 1973 року — майже через два роки після аварії. Для цього викопали величезний кільцевий котлован діаметром близько 400 метрів і глибиною 20 метрів, закачали важкі розчини, обрізали трубу, заварили та залили цементом. Але головна ціна — радіоактивне забруднення. Короткоживучі ізотопи, включно з цезієм-137, рознесло по ґрунту, що створило довгострокову загрозу для довкілля та здоров’я місцевих мешканців.
Сьогодні такі вибухи майже не проводять. По-перше, навіть «підземні» заряди часто не були повністю герметичними — як сталося з «Факелом». По-друге, з 1996 року діє Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (CTBT), хоча й не всі країни його ратифікували. По-третє, з’явилися набагато безпечніші та точніші технології контролю свердловин — рельєфні свердловини, capping stacks, сучасні бурові розчини. По-четверте, суспільство та екологічне законодавство більше не толерують такий відвертий ризик радіоактивного забруднення. Історія операції «Факел» залишається нагадуванням про те, якою ціною іноді намагалися вирішувати техногенні катастрофи в минулому.
